Блискучі сонячні зайчики заглянули на кухню й одразу залишили її. За кілька секунд почувся легкий скрип гальм машини. Готесса нетерпляче чекала повернення батьків, аби нарешті дізнатися, що з нею сталося і як вона опинилася вдома після доповіді. Але ще більше її мучили думки про Кристіана: куди він зник, чому поїхав, навіть не попрощавшись…
Намагаючись знайти бодай якесь пояснення в голові, вона поставила на стіл щойно приготований салат і поставила варити каву.
Розчинилися двері — першим увійшов Кристіан. Очі Насті вмить спалахнули вогниками радості. Слідом за хлопцем у дім зайшли Ізабелла, Світлана і Дмитро. Побачивши гостей, вона швиденько долила води в кавоварку й запросила всіх до столу.
— Донечко, познайомся — це мама Кристіана, — Дмитро перевів погляд на Ізабеллу.
— Дуже приємно, — відповіла Настя.
— Добре, ви тут посидьте, а я трохи поговорю з донькою, — додала Світлана.
— Мама хоче з тобою поговорити.
Настя трохи занервувала. Вона не розуміла, чого очікувати — серйозної розмови про те, що з нею сталося, чи про стосунки з Кристіаном. А може ще щось? Стільки думок… таке передчуття, що голова от-от вибухне.
Настя попросила тата доглянути за кавою, а сама разом з мамою пішла до своєї кімнати.
— Настенько, скажи, що ти пам’ятаєш про той день?
— Нічого, — відповіла дівчина. — Лише як читала доповідь, а думки — ніби хтось постійно їх обривав. Я нічого не можу згадати…
— Зрозуміло. Ну нічого, пам’ять з часом повертається. Можливо, вже скоро згадаєш, що ж насправді сталося. Не буду тебе тривожити, відпочивай. Ми обов’язково тобі допоможемо.
— Мамо, поклич, будь ласка, Кристіана.
— Звісно, він зараз прийде.
Світлана з приємною усмішкою зачинила двері й повернулася на кухню. Насті дуже хотілося просто побачити його ще раз. Просто, щоб посидів поряд — хоч трохи.
— Настя нічого не пам’ятає. Це добре. Але їй доведеться все розповісти дуже скоро. І я навіть боюсь уявити, як вона це сприйме.
— А чи не надто ми жорстокі з нею? — запитав Кристіан, втупившись у маму.
— Ми не маємо іншого вибору, і ти це чудово знаєш. До речі, вона хотіла, щоб ти до неї зайшов.
Хлопець підвівся з-за столу і попрямував до кімнати Готесси.
— Тільки не смій казати правду, — долинуло з кухні слідом маминим голосом.
Привідкривши двері до кімнати, він побачив, як Анастасія стоїть обличчям до вікна, ніби дивиться вдалечінь. Він намагався зайти якомога тихіше. Присів на край ліжка й дивився на дівчину, яка, здавалось, зовсім не розуміла, що відбувається. В її очах була порожнеча. Вона нагадувала людину, яка на війні втратила всіх рідних і тепер блукає по землі наодинці в пошуках долі.
Кристіан підвівся, взяв гітару, що стояла біля вікна, і повільними, м’якими рухами струн почав імпровізувати мелодію, що виникала в його голові, дивлячись на Анастасію:
Це ніби сон, згорівші будинки,
Десь лунає крик, ніби плач дитинки.
Сльози сліплять очі, навколо пітьма,
І лиш гіркий голос: “Батьку, врятуй…” блага
За що ж ця доля нас всіх так лама?
Чом у світі безлічзла і мало добра?
І пішов на крик, що мою душу рвав,
Але побачив лиш, як син помирав…
Він лежав у бруді, посеред руїн,
Побачив мене й прошепотів:
“За що це все, в чому винні ми?
Невже нема для нас долі іншої?”
А колись у полі співав рідний вітер,
Був таким приємним, а тепер між тіл.
Підіймає пил, над ними нависа,
Це все що за собой лишила війна.
Кристіан поклав гітару й повернувся до Насті.
— Пробач… Це я винен, що ти…
— Ні, це я винна. Це я придумала ту дурну тему для доповіді. Я не хотіла тебе підставити.
— Ти про що? Все нормально. Єдине — прикро, що ми так і не пішли на концерт…
— Та чому ж не пішли. Я, наприклад, щойно побувала на концерті, — усміхнулась дівчина.
— О, вже й настрій з’явився. Добре, мені вже час. Завтра зайду.
— Кристіан, можна одне-єдине питання… Що сталося в той день?
— Та нічого особливого. Захистили доповідь, зник наш класний керівник — і досі не з’явився. Ніби в попіл перетворився й розвіявся… — усміхнувся хлопець і вийшов.
— Я не… — хотіла сказати йому вслід дівчина, але він уже не чув…
Готесса лягла на ліжко й усміхнулась. Хай він і не відповів на її питання — але підняв настрій, а цього їй зараз бракувало найбільше.
Взявши з полиці нову книжку, Настя відкрила першу сторінку й почала читати. Її очі пробігали по рядках, думки були в дні, який вона майже не пам’ятає, а серце — з ним. І тільки з ним…
— (Голос розчинився в порожнечі) Ви знаєте, що замислюють вигнані?
У відповідь — ні звуку, ні шелесту. Навіть вітер у такій тиші здавався б виразною відповіддю. Через кілька секунд — нова фраза:
— А може, ви могли б їх пощадити? Вони й так сповна спокутували свою вину…
І знову, за хвилину:
— Ви маєте рацію. Але якщо не вони… просто уявіть, що станеться.
…
— Хай буде на все Ваша воля!
— Доню, вставай, час снідати. Ти вже два тижні майже нічого не їла. Треба набиратись сил, особливо з твоїм самопочуттям.
Дівчина прокинулась, підійшла до дверей і трохи їх прочинила.
— Так, мамо, зараз одягнусь.
Двері зачинились. Настя сіла на ліжко, взяла гітару й спробувала відтворити мелодію, яку наспівував Кристіан. Але, зрозумівши, що не виходить, почала вдягатися й вийшла на кухню.
У носа вдарив запах щойно спеченого торта.
— А що, в нас свято? — поцікавилась Настя.
— Звісно, свято. Моя улюблена донечка — у нормальному, здоровому стані. До того ж тобі зараз треба більше глюкози для відновлення.
— Дякую.
— А ти що, зовсім нічого не пам’ятаєш? — поцікавилась Світлана.
— Абсолютно. А як я опинилась вдома? Я ж не телепортувалася. Хто мене привіз?
— Не знаю. Тато був на роботі, а я — на батьківських зборах у Колі. Коли ми повернулися, ти вже була вдома.
«Я просто зобов’язана дізнатись усе в Кристіана. Напевно, це він привів мене додому. А отже — він єдиний, хто знає те, чого не знаю я», — подумала Настя, схопилася зі стільця, одяглася й побігла до Кристіана в надії, що він буде вдома…