Скоріше потреба висловитись, але…
Складно сказати насправді. І ключова проблема в тому, що все почалося у шкільні роки. Якщо не підводить пам’ять, то вже у 5–6 класах починав щось вигадувати .
Першою була казка про Нептуна і підводних істот. Писав її в зошиті на 36 чи 48 аркушів, коли залишався на самоті. Примітивна, клішована “Русалочка”, але на той час — справжній скарб, перше починання… яке вбив шкільний викладач. Попросив почитати. Взяв — і через тиждень віддав мовчки, без жодного слова. Просто тому, що не здав напам’ять вірш… Казка так і залишилась недописаною.
Через кілька років почав писати тексти пісень — просто хотілося. Це були ностальгійні, готичні, меланхолійні рядки. Зазвичай такі, що лягали на вже знайомі мелодії: The Rasmus, Within Temptation, КіШ. У тому ж блокноті були й персональні переклади англомовних пісень.
Але всі ці напрацювання знищив час. Рукописи “попливли”, стали майже нечитаємими, і врешті-решт відправились опротестовувати цитату Булгакова.
Перший твір, що все ж зберігся в електронному вигляді — дарк-фентезі, написаний десь на межі між школою і студентським життям. Читається… ну скажімо так — надто примітивно й по-дитячому. Але сюжет сильний. Є драма. Є тінь тієї душевної тривоги, яку, можливо, ще вдасться воскресити. Якщо переписати все з нуля, осучаснити, дати новий стиль викладення.
Гадаю, вже досить “води” налито, щоб сформулювати висновок.
Бажання писати переслідувало все життя. Але завжди тягло за собою тінь: протиставлення думки, дилеми, питання без відповіді, соціальні стереотипи… Список можна продовжувати безкінечно. І все це вже було в перших текстах. Тому книги — це спосіб висловитись. Про те, що не дає спокою.
І бонус для тих, хто дочитав до кінця:
Уривок першої книги, про яку йшлося вище. Не сприймайте її як фінальний текст — це дитяча чернетка з невеликим шансом на реанімацію.
